Тематичний напрям 1.

Тематичний  напрям 1.

Теоретико-методологічні аспекти державного управління

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ

Гбур Зоряна Володимирівна

Кандидат наук з державного управління,

Головний економіст-фінансист Міністерства фінансів України

Анотація. Виявлено та обґрунтовано основні підходи щодо визначення поняття безпеки, економічної безпеки та загроз економічній безпеці країни.

Аннотация. Обнаружены и обоснованы основные подходы относительно определения понятия безопасности, экономической безопасности и угроз, экономической безопасности страны.

Summary.  Found out and grounded basic approaches in relation to determination of concept of safety, economic security and threats, economic security of country.

Поняття про те, яке значення становить власна безпека для окремо взятої держави, сформувалися ще в процесі історичного становлення України. ”Перегортаючи сторінки історії” боротьби українського народу за свою незалежність можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що цей шлях був доволі складним та тернистим. Відштовхуючись від поняття безпеки країни та враховуючи моделі можливого розвитку подій минулого, вчені різних наук відзначають, що шанс отримати справжній суверенітет Україна могла двічі (на початку XVІІ і XX століття), але цього не відбулося тільки тому, що не була створена система надійної та ефективної національної безпеки. ”Допоміжним” фактором в цьому історичному процесі було також й те, що Україна геополітично перебувала в епіцентрі регіону, де зосереджувалися суперечності, спричинені нестабільністю стратегічного порядку, а саме: Росія, Закавказзя, Ірак, Балкани, Близький Схід, явні тенденції відродження ідей пантюркізму в Туреччині та зміцнення мусульманського фундаменталізму на Близькому Сході.

Не менш вагомим фактором в такому висновку було й те, що у зв’язку з попереднім входженням західних областей України до складу Австро – Угорської імперії та Польщі сформувався геополітичний водорозділ між західно-християнською та східно-православною цивілізаціями. Підпорядкування західного регіону України римській церкві було бар’єром на шляху російського впливу. Православний обряд відокремлював його послідовників від поляків. Ісламський же анклав пов’язаний з історією кримськотатарського народу. Внаслідок цього Україна є єдиною в світі країною, територією якої проходять потужні водорозділи трьох світових цивілізацій: східно-православній, західно-християнської та ісламської. [1, с. 43]. Тому, перед нацією постало інше не менш важливе запитання щодо збереження ціє незалежності та суверенності у всіх сферах життєдіяльності країни.

Запитання такого змісту змушують державних службовців владних структур та науковців працювати над пошуком нових ідей та рішень, запроваджувати ефективні організаційні структури і механізми забезпечення національної безпеки України в розрізі усіх її складових. Визначення "національний" характеризує в даному випадку все те, що пов'язано з життєдіяльністю нації в рамках конкретної держави. Не вимагає доказів теза, що оскільки економіка представляє собою одну із важливих сторін життя суспільства, держави й особи, то поняття національної безпеки буде порожнім словом без оцінки життєздатності економіки, її міцності при можливих внутрішніх і зовнішніх загрозах [2, с.6].

Розгляду даної проблематики без чіткого та визнаного відповідними фахівцями понятійного апарату є практично неможливо, оскільки стосується як теоретичних, так і практичних аспектів поняття механізму управління економічною безпекою України. Починаючи дослідження, відразу хочеться акцентувати увагу на тій обставині, що методологічно поняття „економічна безпека” виводиться дослідниками насамперед з поняття „національна безпека”, а тому, з’ясовуючи поняття ”механізм управління економічною безпекою країни” необхідно здійснювати із врахуванням правових основ, що регламентують процес захист національних інтересів держави в загалом. Так, основні правові передумови формування поняття економічної безпеки було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України в 1990р. та Законі УРСР “Про економічну самостійність України” [3, с.5-7].

  Системним є визначення критеріїв економічної безпеки у монографії з фінансової безпеки М. Єрмошенка. Ними є: економічна незалежність, стабільність національної економіки, здатність до економічного саморозвитку, високий рівень самодостатності економіки, похідність від завдань економічного зростання. Тобто, розглядати поняття «економічна безпека» як спроможність держави самостійно виробляти та здійснювати власну економічну політику, а також визначати та реалізувати власні національні інтереси тощо [3,с.19]. Перевагою цього визначення є всебічний підхід до комплексного розкриття особливостей забезпечення економічної безпеки. Це - спроможність самостійно втілювати в життя власну економічну політику; здатність економічної системи до стійкого розширеного відтворення; забезпеченість країни природними, трудовими, фінансовими та іншими ресурсами; врахування похідності рівня забезпечення економічної безпеки від внутрішніх та зовнішніх обставин та багато інших. [4, с.29].

Опрацювання теоретичної основи економічної безпеки надає можливість систематизувати вимоги щодо формування сутності, змісту, структури економічної безпеки держави. Вони повинні містити орієнтири та цілі системи державного управління з можливостями кількісного виміру її рівня, а також обумовлювати механізми забезпечення економічної безпеки України. Визначення економічної безпеки повинно враховувати вимоги діючого механізму національної безпеки України, бути органічно вбудованою підсистемою. Слід підкреслити одну з особливостей поняття економічної безпеки, яка полягає у тому, що на економічні інтереси впливають не лише загрози економічній безпеці, а й загрози інших сфер національній безпеці та національної безпеки в цілому. З урахуванням цього і повинно формуватись визначення економічної безпеки, яке враховує стан захищеності економічних інтересів від загроз національній безпеці.

Не менш важливою складовою частиною понятійного апарату механізму державного управління економічною безпекою є визначення категорії “загроза”. Це пов’язано із тим, що “загроза “ не виникає зненацька, а на її переростання у “небезпеку” потрібен час. При цьому, слід зазначити, що вирішення питань захисту економічної безпеки України ускладнюється ще й тим, що спектр її національних інтересів постійно розширюється з одночасним наростанням на них внутрішніх та зовнішніх загроз.

Отже, реальні та потенційні загрози економічній безпеці держави потребують проведення виваженої державної політики щодо усунення причин їх формування та прояву негативних наслідків за напрямами та конкретними заходами їх попередження та скасування. В цьому контексті принциповим питанням є вірне визначення та систематизація загроз і напрямів державної політики економічної безпеки держави. При їх визначенні виникає потреба у з’ясуванні причин, якими вони обумовлені, та систематизації низки заходів з реалізації основних напрямів забезпечення економічної безпеки.

Список використаних джерел:

1.        Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Панов М. І., Національна безпека України: сутність, структура та напрямки реалізації: Навч. посіб.. — Х. : Фоліо, 2002. — 285с.

2.        Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення / В. Т. Шлемко, І. Ф. Бінько: Монографія. - К.: НІСД, 1997.- 144 с.

3.        Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України / В.А. Ліпкан,  Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. — 350с.

4.        Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України / В.А.Ліпкан, Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Текст, 2003. — 599с.

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЗМІНИ ТА РОЗВИТОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ СОЦІАЛЬНОГО ОБ’ЄКТУ: МІСЦЕ ТА РОЛЬ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ

Мороз Володимир Михайлович, д. держ. упр., доцент, Національний університет цивільного захисту України (м. Харків), професор кафедри автоматичних систем безпеки та інформаційних технологій;

Мороз Михайло Володимирович, студентка факультету індустріального менеджменту Університету прикладних наук «Савонія» (Savonia University of Applied Sciences (Finland))

У науковій літературі можна зустріти декілька підходів до пояснення причин інституціональних змін. Предметом нашою уваги не є дослідження кожного з них, а тому вважаємо за можливе прийняти класифікацію професора В.Л. Тамбовцева, який виділив групи підходів відповідно до ключових причин здійснення інституційних змін, а саме [4]:

1) політичний підхід – причиною інституційних змін є діяльність політиків, які намагаються захистити власні інтереси та інтереси правлячої еліти суспільства (цей підхід має логічний взаємозв’язок з теорією суспільного вибору, вплив якої на трудовий потенціал нами було розглянуто вище);

2) бюрократичний підхід (різновид політичного) – джерелом інституціональних змін є зацікавленість бюрократичних структур у закріпленні (підтриманні) існуючого балансу впливів акторів суспільного розвитку (бюрократична структура самостійно приймає рішення про зміну інституціонального середовища з метою запобігання виникненню аналогічної ініціативи у інших учасників суспільних трансформацій, тобто ініціює спрямування неминучих інституціональних змін у бажаному напряму відповідних перетворень);

3) підхід домінуючих вподобань – інституціональні зміни є наслідком зміни установок та вподобань (формування нової світоглядної концепції) у значної частини суспільства, яка ініціює зміни та не бажає підтримувати взаємодію з інститутами які не відповідають новим (недоцільність подальшого функціонування та відтворення інститутів, від яких суспільство бажає і може відмовитися);

4) підхід у межах теорії перерозподілу – вихідною точкою інституціональних змін є зацікавленість певних груп у здійсненні перерозподілу обмежених ресурсів на власну користь (використання економічного та політичного механізмів);

5) підхід, у межах якого накопичення знань стає основною причиною інституціональних перетворень (новий рівень знань вимога нового підходу до координації основних процесів розвитку суспільства).

Більш просту класифікацію основних причин інституціональних змін можемо зустріти у Д. Норта, який серед основних причин, що обумовлюють інституціональні перетворення, виділив такі: 1) причини, зумовлені зовнішніми, екзогенними змінами або шоками (наприклад, екзогенні насадження певних зовнішніх інститутів в результаті війн, захоплень, експансій тощо); 2) причини, зумовлені внутрішнім накопиченням знань всередині самої суспільно-економічної системи, яка в кінцевому випадку, обумовлює зміни внутрішніх чи неформальних інститутів [3].

Як бачимо, такий підхід до розуміння причин інституціональних змін та основних суб’єктів відповідного процесу дещо відрізняється від точки зору яка подає інституціональні перетворення виключно через зміну інститутів. Скоріше за все, під інстиуціоальними змінами слід розуміти зміни простору у межах якого функціонують (виникають, розвиваються, трансформуються або зникають) інституції та інститути. Незалежно від підходу до визначення змісту інституціональних змін та їх можливої класифікації можемо визначити той факт, що трансформація простору відбувається або під впливом природних змін або змін обумовлених діяльністю людини. Отже, використання трудового потенціалу може бути розглянуто у якості однієї з детермінант інституціональних перетворень.

Слід звернути увагу, що держава як інститут (механізм) у межах процесу інституціональних змін, а відповідно і зміні трудового потенціалу як інституції, відіграє суттєву роль. Держава обумовлює динаміку та напрям формування попиту на кількість та якість необхідних до використання трудових можливостей. Підґрунтям для такої діяльності держави може стати економічна доцільність обумовлена ринком або політична воля обумовлена результатами прогнозування напрямів розвитку підсистем суспільства. Економічна доцільність, як основа для інституціональних змін має причинно-наслідковий характер. Тобто, коли трансакційні витрати перевищують межу розумної достатності виникає необхідність їх зменшення. З огляду на ефективність дії механізму конкуренції у ринковому середовищі, можемо припустити, що об’єктом змін стає не організаційна структура суб’єкту господарювання або технології виробництва, що використовуються, а скоріше інститут який забезпечує функціонування системи в цілому. Такий шлях є цілком природним, та таким, що забезпечує порівняно достатні результати. Разом з тим, на нашу думку, цей шлях має певні вади, головною з яких є своєрідне відставання рівня розвитку інститутів від потреб учасників суспільно-економічного розвитку. Крім того, з огляду на теорію суспільного вибору, система інститутів у будь якому випадку буде прагнути до збереження відповідного статусу, що неминуче відіб’ється на якості їх трансформацій. Тобто, у кінцевому випадку ми матимемо так звану наздогоняючу модель розвитку (спочатку сформувався запит на необхідність інституціональних змін, а лиш згодом, цей запит знаходить відображення у відповідних діях інститутів, потужність впливу яких буде спрямована не лише на виконання цього запиту, а у тому числі і на збереження власного статусу). Іншим підґрунтям для формування попиту на кількість та якість необхідних до використання трудових можливостей може стати політична воля, в основу якої покладено соціальне прогнозування, проектування та планування. Ці соціальні технології повинні визначити (здійснити прогноз) можливі запити як суспільства так і ринку на кількість та якість трудових ресурсів. У разі професійного використання соціальних технологій, суспільство може розраховувати у короткостроковій перспективі на відповідність (узгодженість) рівня розвитку ринкових відносин з рівнем розвитку трудового потенціалу. Питання ролі та місця політичного фактору в процесі соціально-економічного розвитку суспільства знайшло відображення у окремому напрямі наукового пошуку, у межах якого ми розглянули досвід Естонії у забезпеченні інституціональних змін [2]. Таким чином, держава поряд з суспільством в цілому та людиною безпосередньо, є одним з основних суб’єктів інституціональних змін.

На переконання Л.В. Тамілиної, інституціональні зміни є першоосновою для зміни інституції, тобто зміна інституції стає можливою тільки після інституціональних змін на макрорівні, яким у свою чергу передують відповідні зміни на макрорівні [5, с. 316]). Держава, є лише одним з чисельних суспільно-економічних агентів (інститутом) через які відбуваються відповідні трансформації, а відповідно ми не можемо стверджувати, що роль держави в еволюційній зміні інституції трудового потенціалу є визначально. Цей факт підтверджено результатами соціологічного дослідження яке ставило за мету визначити частки відповідальності основних суб’єктів процесу формування, використання та розвитку трудового потенціалу за зміну інституції трудового потенціалу [1]. Разом з тим, роль держави в процесі формування інституціональної основи суспільного розвитку (інституцій), в тому числі і інституції трудового потенціалу, в умовах радикальних перетворень економічної моделі, «полягає не у наданні ефективним правилам, які були сформовані організаціями, юридичної сили, а у безпосередньому конструюванні або розробці цих правил з подальшою їх легалізацією. Як результат, держава надає початковий імпульс до виникнення та розвитку інституціональної основи, яка згодом буде підпорядкована дії еволюційного закону конкурентного відбору найбільш ефективних інститутів» [5, с. 316–317].

Приймаючи до уваги вище наведене, а також інші результати наукового пошуку, які з огляду на обмеженість обсягів цієї публікації залишилися поза її межами, можемо сформулювати такі основні висновки.

По-перше, наявний у соціального об’єкта (людини, організації, суспільства) рівень розвиток трудового потенціалу може бути розглянутий у якості результату інституціональних змін. У свою чергу, реалізація трудового потенціалу на певному ієрархічному рівні може бути джерелом для зміни інститутів та інституцій. Таким чином, інституція трудового потенціалу може бути розглянута одночасно як на рівні результату інституціональних перетворень так і на рівні джерела інституціональних змін. Складність наведеної змістовної конструкції полягає у одночасному позиціонуванні інституції, у межах нашого дослідження – трудового потенціалу, як на мікро- так і на макро- рівнях. З одного боку, інституціональні зміни починаються з рівня формування безпосередньо самої інституції, а з іншого – з рівня змін основних інститутів в тому числі і змін інститутів трансформації.

По-друге, інституціональна природа трудового потенціалу обумовлює специфіку управлінського впливу на його розвиток з боку інституту держави (вплив інституту на інституцію), що значно ускладнює процес удосконалення мотиваційного механізму стимулювання трудової активності громадян. В ході взаємодії інституції трудового потенціалу з інститутом держави відбувається зміна кожного з цих елементів, але час зміни інституції не відповідає часу зміну інституту, що безумовно впливає на ефективність державного управління. Можливим напрямом управлінського впливу держави на розвиток трудового потенціалу є зміна змісту (характеристик) елементів інституціонального середовища, у якості яких виступають інститути ринку праці. Слід звернути увагу, що зміна трудового потенціалу, як рефлексія на управлінський вплив держави, може відбуватись як внаслідок впливу окремого інституту (інституції), так і завдяки трансформації всього середовища в цілому. Останній напрямок впливу є більш складним та неупередженим за змістом та вектором відповідних змін.

По-третє, формою державного впливу на розвиток трудового потенціалу може стати як державне управління так й державне регулювання. Питання полягає у визначенні переваги того чи іншого напряму впливу на окремих етапах розвитку суспільно-економічних відносин та відповідній сфері суспільного життя. Розмежування державного впливу на функціонування системи трудового потенціалу є досить умовним. Одним з чинників, який визначає вибір тієї чи іншої форми впливу, є рівень розвитку інституціонального середовища, а саме відповідність структури інститутів зовнішньому середовищу. У разі перебування системи у межах інституціональної еластичності (інституціональна структура вибудувана у межах інституціональної еволюції, спираючись на базові інститути з поступовим нарощуванням та ускладненням власної архітектоніки), вплив держави має ознаки регулювання. При виході системи за межі інституціональної еластичності вплив держави набуває ознаки управлінського процесу. Ще одним чинником впливу є рівень дотикання зусиль держави до відповідного процесу. При розгляді трудового потенціалу як складового елементу загальної суспільно-економічної системи, слід констатувати наявність ознак регулюючого впливу з боку суб’єктів державного управління. У разі розгляду трудового потенціалу як самостійної системи, державний вплив набуває ознак управлінського процесу.

Цілком очевидно, що вище наведені висновки, з огляду на складність та багатогранність прояву порушеної проблематики, не вичерпують всієї глибини змісту предмету нашого дослідження, а лише створюють підґрунтя для подальшого його розвитку. Серед перспективних напрямів наукових досліджень, найбільш перспективними на нашу думку є ті, зміст яких пов’язано з кореляції проблематики трудового потенціалу зі змістом окремих символічних (релігійних) систем. Крім того, заслуговують на увагу зв’язки системи трудового потенціалу соціального об’єкту з його мотиваційною системою, а також залежність рівня розвитку і використання трудових можливостей від рівня розвитку системи суспільно-політичних відносин у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці.

Список використаних джерел:

1. Мороз В.М. Відповідальність суб’єктів процесу формування, використання та розвитку трудового потенціалу: гендерний аспект / В.М. Мороз // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2010. – №2. – С. 251–259.

2. Мороз В.М. Фискальная свобода как детерминанта развития трудового потенциала общества: опыт Эстонии и его уроки для Украины / В.М. Мороз // Сборник Трудов Института экономики и управления – ECOMEN. – 2011. Вып. 8. – С. 45–58.

3. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Норт Д. (пер. з англ. І.Дзюби) – К.: Основи, 2000. – 198 с.

4. Тамбовцев В.Л. Теории институциональных изменений / Тамбовцев В.Л. – М.: Инфра-М, 2010. – 154 с.

5. Тамилина Л.В. Исследование роли институциональных детерминантов экономического роста в странах с переходной экономикой / Л.В. Тамилина // Постсоветский институционализм: Монография под ред. Р.М. Нуреева, В.В. Дементьева / Тамилина Л.В. – Донецк.